Демуцький. Мій чи не мій?

 

Демуцький. Мій чи не мій?

Посвячені, звичайно, відразу зрозуміють, що в назві статті якась загадка. Ну, на те вони й посвячені, аби скрізь бачити знаки та символи. А я людина не посвячена, можна сказати — проста. І у мене просто так вийшло. Щоб не створювати зайву інтригу, одразу розшифрую.

Мій Демуцький – так називається стаття відомого кінооператора Антипенка.

Не мій — по-перше, це посилання на той момент, що донедавна мені  Демуцький був зовсім не відомий і я нічого про нього не знав. Звичайно, це мій недогляд та моя проблема, але так є.

Ну і по-друге — не мій — це відсилання до Великого Німого, так називали кіно на початку ХХ століття. А Демуцький був міцно пов'язаний із цим Великим Німим і присвятив йому все своє життя.

Отже, хто такий Демуцький?

Я, як людина, яка трохи фотографує і іноді читає книги з фотографії (в основному тільки гортаю і дивлюся картинки), знаю, що прізвище Ньютон прославлене не тільки знаменитим фізиком і що Майєр -  це не особливості вимови іноземного прізвища, і якщо ми говоримо Вівіан, то це Майєр, а якщо маємо на увазі оптику, то це Мейєр.

І тут мені моя дружина нещодавно каже — а ти знаєш, любий, адже в Одесі дуже давно якось був фотограф на прізвище Демуцький. Я, як людина, яка знає, хто такий Зюбрицький і уявляє себе знавцем історії одеської фотографії, був здивований. (До речі про Зюбрицького поки що неактивно збираю інформацію).

Я почав шукати. Ну, зрозуміло, чому моя дружина вийшла на це прізвище. Вона у мене трішки захоплюється (по роботі) українською літературою. І всі ці люди — Курбас, Йогансен, Яновський, Довженко, Березіль... Стоп. Березиль не людина, це театр. Але неважливо, він із цієї ж компанії. Так ось, все це у мене на слуху, і я навіть трохи пам'ятаю архітектуру та планування будинку "Слово". Я навіть пам'ятаю, як спеціально їздив до Києва, щоби купити дружині видання щоденників Довженка. Але про Демуцького нічого не знав.

І на жаль, дуже багато хто не знав і не знає досі. В Україні в середині і в другій половині минулого століття іноді згадувалося це прізвище, але, звичайно, масово про цю людину не знали. У кращому випадку знали Довженка як геніального режисера. Але очима Довженка як режисера був оператор Демуцький. І лише у 2011 році виходить збірка "Українське німе", присвячена історії українського кіно, і прізвище Демуцького потихеньку виходить із тіні.  Я, як неспеціаліст, але все ж таки людина гуманітарного складу, дізнався, що історія Українського кіно напрочуд  багата і на імена, і твори, і на події. Просто багато від нас приховувалося, замовчувалося, або переманювалося на московію, або навіть тупо кралося цією ж московією.

Я просто очманілими очима читав інформацію про те, що до тридцятих років виробництво українських кінофабрик уже починало обганяти виробництво та обіг (грошовий) московських. Зрозуміло, що таку самостійність та успішність околиць імперія терпіти не могла, і дуже скоро всі стали великими друзями у своїх різноманітних творчих об'єднаннях, хто у спілці письменників, хто у совкіно тощо. Таким чином, левова частка самостійності у творчих організацій була забрана.

Але українське кіно навіть за ті недовгі роки самостійної творчості спромоглося заявити про себе. І дуже голосно заявити. Наприклад, фільм "Земля" (режисер Довженка, оператор Демуцький) визнано одним із найкращих фільмів усіх часів. І це не єдиний приклад.

Маю лише висловити свою  думку, що саме Довженка та Демуцького треба вважати родоначальниками українського поетичного кіно, і те, що робили наші кінотворці у 60-ті роки, (той же Параджанов, наприклад) уже мало свої витоки.

Історія українського кіно -  дуже цікава та надзвичайно багата тема. Я не можу в неї заглиблюватись з суто технічних причин. І дуже мало її знаю, якщо чесно.

Але кілька фактів розповім.

Факт 1.

У 1930 році Ушаков написав книгу «Три оператори». Присвячена вона зокрема й Демуцькому. Як зазначає кінознавець Дерябін, книга не набула широкого визнання з двох причин:

-По-перше, написана і видана українською мовою, а імперським кінознавцям не личить - поширювати інформацію про геніїв з околиць імперії.

-По-друге, якщо звертати увагу на цю книгу, слід визнати значущість та вагомість українського кіно загалом та української операторської школи зокрема. А це вже нікуди не годиться з погляду сов. пропагування.

Колізія особисто моя у зв'язку з цим. Я поставив собі за мету цю книгу знайти й прочитати. Поки що не знайшов. Але з'ясував один цікавий момент — автор книги -  український російськомовний поет Микола Ушаков, який, до речі, вважається хорошим поетом. Чесно кажучи, я його не читав ніколи. Але я пішов у підсобне приміщення  свого будинку і на стелажі, призначеному для книг "так собі" (це те, що і викинути жалко, і тримати вшафі  книжковій не дуже охота) знайшов його томик. Томик було переміщено до основної книжкової шафи, хоча б з поваги до автора, який у далекі тридцяті минулого століття писав про українських операторів. Українською мовою. А вірші потім писав російською. Так буває…

Національні премії отримував українські, а поетом вважається російським, так. Про це ще трохи буде.

Наступний факт-2.

Ось короткий опис кіножиття в Україні в ті далекі 20-ті роки ХХ століття. Це просто поезія. І я не можу тут це не навести — (це саме зі статті Антипенка "Мій Демуцький").

Одеса. ВУФКУ.

Кінопавільйон. Знімають фільми. Багато кінопрожекторів. Кінодекорації. Кіносвітло. Кінокамера. Кіноценарист. Кінорежисер. Кінооператор. Кінохудожник. Кіноактор. Кінопрофесії...

Демуцький – завідувач фотоцехом. Демуцький знімає фотографії акторів, які пробуються на кінороль. Роль одна.Претендентів багато... Бороди. Перуки... Вуса... Демуцький знімає моноклем. Знімок у м'якій тональності. Працівники Одеської кінофабрики довго дивилися... Не розуміли. Вирішили, що нерізка фотографія. Для кіно потрібне інше зображення. Різке.

На кінокамері ручка... Крутна. У кінокамері плівка... Рухається.. У кінокамері обтюратор... Повертається. Перед камерою кіноактор... Відтворюючий.... Перед камерою... Секретні. Кінооператори – іноземні. Створюють атмосферу таємничості. Таємничості навколо кінопрофесії. Зтирання   шкал об'єктивів. Шкал, що позначають: фокусна відстань об'єктивів... діафрагм... фільтрів... сіток... То був період «чорної магії». Був 1925 рік.

Кіноучитель

Перший запримітив Демуцького кінооператор Олексій Калюжний. Він любив фотографію. Він по-справжньому оцінив фотороботи Демуцького. Калюжний спостерігав за Демуцьким. І бачив, як Демуцький прагне кінокамери. Він дав йому на одну ніч кіноапарат. Демуцький розібрав та зібрав кіноапарат... Кіносекретів більше не існувало.

Демуцький крутив ручку кіноапарата. Рука описувала коло. Повне коло - 16 кадрів на секунду. Ще коло... Ще 16 кадрів... Кадрів без плівки... Уявних кадрів... незафіксованого на кіноплівку зображення... Демуцький тренував руку, щоби стабільно рухалася плівка в кіноапараті. Це була перша вправа для кінооператора. Рука Демуцького описувала коло... Коло руху ручки кіноапарата... Коло до мети...

Факт три — про еротику та оголені тіло в радянському кіно.

Широко відомий такий факт, що вперше оголене тіло в радянському кіно була показано у фільмі "Смугастий рейс". Це були сідниці Леонова, коли він метався пароплавом у спробв втекти від тигра. Я дуже люблю і поважаю Леонова, це справді так. Але оголення, вибачте, вийшло так собі, м'яко кажучи.. Фільм вийшов на екран  1961 року.. Надалі стає зрозуміло, що секс в СРСР все ж таки був, тому що раз на 5 років з'являвся фільм з еротичними або відвертими кадрами.

Але широко замовчується той факт, що перша радянська сцена оголення, причому високого рівня, красива, еротична сцена була вже 1930 року у фільмі "Земля". Так-так, тих же Довженка та Демуцького. Якщо добре помучити гугл на цю тему, то з четвертої чи п'ятої спроби він все ж таки видасть правду, але спочатку спробує спокусити вас" Екіпажем" або ще якоюсь "Діамантовою рукою".

Один із сайтів таки видав таку хронологію.

1930 рік – Земля.

1966 - Андрій Рубльов (у широкий прокат не потрапив).

Моя думка зрозуміла — новаторство та творчі здобутки були притаманні українському кіно з самого початку.

І останній факт. Вже з особистого досвіду.

В одній одеській групі ФБ, присвяченій ніби то мистецтву та культурі, (я маю підозру, що там просто зібралися ждуни "рускава мира")  на мою пропозицію дати ім'я Демуцького якомусь провулочку в Одесі, мене затаврували нацистом і руйнівником російської культури. Я спочатку засмутився, бо й досі ще не зніс жодного пам'ятника Пушкіну і не спалив на задньому дворі жодної підписки Достоєвського. (Може просто тому, що в моєму будинку немає заднього двору, ал , дійсно Достоєвський  - то була дуже хвора людина, і багато читати його не дуже безпечно, треба добряче так дозувати). Але потім я заспокоївся, побачивши новину, що біля київської кіностудії ім.Довженка їм обом поставили пам'ятник — Довженку та Демуцькому. Дуже красивий, як я бачив на фотографії.

Щоправда, в Одесі, де вони працювали разом та створювали шедеври, пам'ятника їм немає. Ну і що вдієш.... Натомість у нас біля кіностудії є пам'ятник чуваку з хриплим голосом, який жив із француженкою, нещадно бухав і ширявся (це у нього були такі форми опору режиму), поки, наприклад, Стус гнив у в'язниці.

То хто такий Демуцький? І як він був пов'язаний із фотографією?

Я вже згадував, що у 2011 вийшла збірка «Українське німе». І тут як прорвало. Ну, може, не прорвало. Але струмок робіт, статей, досліджень потік досить стійкий. Я навіть засумнівався, чи треба мені писати статтю про Демуцького. Адже інформації дедалі більше. Але потім зрозумів – треба.

Інформації справді багато, але дістати її ще дуже нелегко. Це я “маю час і натхнення”. (Зюбрицький, вибачте, але й до Вас доберуся). Ну, і нескромно можу заявити, що шукати все-таки трохи вмію. Не всі ж захочуть цим займатися. Тому й пишу цей матеріал для широкого загалу читачів.

Намагаюся надалі мінімально приділяти увагу кінематографічній діяльності мого героя (ага-ага, людина Засл. Діяч мистецтв двох республік саме у сфері кіно, а я мінімально про кіно…).

Отже.

Данило Порфирович Демуцький народився 16 липня 1893 року в селі Охматів Черкаської області. Батьки Демуцького були тісно пов'язані з мистецтвом і виховали любов до творчості й у свого сина. Батько Демуцького, наприклад, був відомим музикантом- фольклористом. Але сина відправив згодом саме на медичний факультет.

Свій перший фотоапарат Данило отримав у подарунок від батька вже у восьмирічному віці. (За інформацією Антипенка – перший апарат від дядька). Вищу освіту Данило Демуцький здобув у Київському університеті. Спочатку він навчався на медика, але закінчив юридичний. І весь цей час Демуцький фотографував.

Демуцький - член фотогуртка Дагер, де він удосконалюється у фотомайстерності. Там він знайомиться з таким цікавим об'єктивом як монокль. І монокль стає основним інструментом творчості Демуцького і в кіно, і у фотографії.

З 1913 року Демуцький як фотограф бере участь у фотовиставках.

Як він пише у своїй автобіографії : «Захоплення художнім світлописом почалося у мене ще зі шкільної лави. Воно й відіграло вирішальну роль у виборі мною, зрештою, спеціальності (спочатку фотографа, а потім кінооператора).  Ще  бувши студентом 1 курсу, я вже брав участь у виставках художнього світлопису в Києві (1913), маючи незмінний успіх»

Слід визнати, визнання та успіх до фотографа Демуцького прийшли не одразу. Не всім була зрозуміла творчість, створена за допомогою монокля.

Але вже 1925 року Демуцький був нагороджений золотою медаллю на  виставці у Парижі. Цього ж 1925 року його запрошують завідувати фотомайстернею при Одеській кінофабриці. До цього він організував фотостудію при театрі "Березіль". Він там працював із 1921 року. (Або, за іншими джерелами – з 1920).  Але перехід на Одеську кінофабрику багато в чому змінює життя Демуцького. Саме на Одеській кінофабриці він стає кінооператором, тут розпочинається його співпраця з Довженком.

Але "Землю" вони знімають 1930 року вже на Київській кінофабриці.

У принципі, вся основна діяльність Демуцького пов'язана з кіно та операторською професією. Але Демуцький ніколи не залишав фотографії. І своїм учням казав, що за часів вимушеної операторської бездіяльності треба фотографувати, щоб не втрачати навички майстерності. 

Демуцький мав деякі проблеми з владою. Треба визнати, не смертельні, дякувати Богові. І хоча його заарештовували аж тричі і висилали, до концтаборів справа не дійшла. Навіть дозволили вибрати місто для заслання. Вперше його заарештували 1932 року за звинуваченням у розголошенні секретної інформації допиту та за зберігання сценарію фільму «Україна» репресованого режисера Лопатинського. 4 місяці він сидів під арештом, але таки його відпустили.

У грудні 1934 року його знову заарештували як «соціально небезпечного елемента», і знову 4 місяці у катівнях. І знову його відпустили, але не зовсім, а просто вигнали з України, заборонивши перебувати у 15 містах Союзу. Але дозволили обрати місце проживання. Демуцький вибрав Ташкент. Тому що там була кіностіудія.

У 1937 році, вже у засланні в Ташкенті, його заарештували втретє за незрозумілими звинуваченнями психічно неврівноваженого. Але знову відпустили.

Заслання закінчилося 1940 року -  і Демуцький повертається до України. За час роботи в Ташкенті Демуцький зняв на Ташкентській кіностудії багато документальних фільмів і мав високий авторитет у місцевих кіномитців.

Після повернення до Києва 1940 року знову працював на Київській студії. Але дуже скоро знову вимушений виїзд на Схід, тепер уже в евакуацію. Звісно, ​​Демуцький знову вибрав Ташкент.

В Узбекистані він не лише працював як кінооператор, а й багато фотографував. І багато навчав майстерності кіно. Дуже гарні спогади про нього залишилися там. Якщо коротко, можна просто констатувати, що у 1944 року йому присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв Узбецької РСР.

Після повернення до Києва Демуцький знову працює на Київській кіностудії. І, нечувана річ, — 1946 року пише заяву Ген. Прокурору з мало не вимогою повністю його реабілітувати. Досить таки смілива поведінка, треба сказати. Закликати ката до відповіді та вимагати сатисфакції. Ймовірно, йому вдалося досягти справедливості.

1952 року за фільм "Шевченко" він отримав Сталінську премію. А 1954 року — звання заслуженого митця Української РСР. Щоправда, за одними джерелами — за кілька місяців до смерті, а за іншими — за 2 години після смерті. Втім, не дивно. Бюрократизм. Подали в один час, а підписали за місяці. 

На жаль, єдиний документальний фільм про нього втрачено 1992 року зі смертю автора фільму (Акаємова).

Також, на жаль, втрачено значну частину фотоархіву (4 тисячі скляних платівок знищено).

Напрями творчості Данила Демуцького у фотографії – портрет, романтичний портрет за допомогою монокля.

Також Демуцький не цурався і знімання у стилі ню — так, саме так. Причому моделлю часто була його дружина.

Трохи захоплювався фотомонтажем. Коли япро  це дізнався, одразу згадав Родченка. Віяння часу вони на всіх віють.

Краєвид знімання.  Краєвиди Демуцького розкішні.

Ось що про нього згадують.

Розповідає народний артист СРСР, режисер- документаліст Малик Каюмов: «Він вчив мене дивитися. Навчав чіпкості. Точне бачення, розуміння краси деталей. До нього мій зір був ніби затуманений. Я часто не помічав того, що йому здавалося незвичайним. Те, що потім з'являлося на екрані, не було придумано, підлаштовано, інсценовано. Він так бачив, так відчував, так сприймав навколишній світ, який любив як поет. Для нього не існувало «нейтрального» пейзажу, незначного людини…. Все, що здавалося буденним, потрапивши у поле його бачення, ставало поетичним, прекрасним. Вулиці, арики, пустеля, сади - все дихало такою поезією, такою музикою, що викликало моє захоплення ... Ми його називали «домла»-вчитель.

….. Минуло сорок років, а ми знімаємо весну у Ферганській долині з точки, відкритої ним. Він шукав її три дні, а ми вже сорок років не можемо знайти іншу.

… Пам'ятаю, ми щось знімали разом – один штатив, два апарати. Проявили – у нього геніально, у мене – нічого особливого. Я питаю: «Даниле Порфировичу, як же так -адже разом стояли, однаковими апаратами знімали?» Він відповів: "Знаєш, Малику, я там в одному місці штатив трохи підкрутив ... » Ось  розгадка до всього - відоме «трохи». Цього «трохи» не можна навчитися. Це і є талант.

Втім, немає сенсу цитувати тут статтю Антипенка "Мій Демуцький". Ви можете знайти її в інтернеті і почитати самі.

Щодо фотографій Демуцького — насправді я знайшов не надто багато його робіт. Звичайно, багато втрачено. Певна кількість фотографій є на його фан-сторінці у ФБ.

Безумовно, Демуцький як фотограф гідний більш глибокого знайомства. Особливо приємно, що така талановита людина працювала свого часу в Одесі.

Мені також дуже цікаво було поринути в атмосферу українського кіно 20-х років минулого століття. Я  дізнався багато деталей про Одеську ВУФКУ. До речі, за деякою інформацією, контора ВУФКУрозміщувалася не у кіномістечку на Французькому бульварі, а у готелі "Велика Московська" на вул. Лассаля (так тоді називалася Дерибасівська).

Цікаво було довідатися про кіноосвіту України (кінокурси, кінотехнікум, кіноінститут), що зароджується саме в Одесі, і як усе це потім було  згідно з адміністративним рішенням передано Києву, і, ймовірно, так і з'явився знаменитий інститут імені  Карпенка-Карого.

Ім'я Демуцького не уникло  долі митців різних республік великої країни Рад.

Наприклад, сайт Музей російської фотографії

https://mrf.museumart.ru/

опублікував три томи історика А. Попова, який зараховує Демуцького до сонму російських фотографів. Хоча я, наприклад, ніде не знайшов жодної згадки, що Данило Демуцький хоч один день працював на території Російської Федерації.

Помилуватися фактом крадіжки інтелектуальної власності можна на цьому скрині.

Я впевнений, що  російськими фотографами  вважаються й десятки інших людей, які не мають до російської фотографії жодного відношення.
На жаль, ця тенденція привласнення російським народом будь-яких культурних, наукових, спортивних та інших досягнень усіх поневолених народів як була визначальною з початку історії Російської імперії, так і залишилася до сьогодення.
Слід зазначити, що історична справедливість поступово відновлюється.
2014 року відомий історик О.Трачун видав шикарний альбом-енциклопедію, присвячений Українській фотографії. Звичайно, гідне місце у цій енклопедії виділено Данилові Демуцькому.

Як я вже казав, 1954 року Данило Демуцький помер. Причиною смерті стало хворе серце (як кажуть, і у  його батька). Вони й поховані разом – батько та син, у Києві, на Байковому цвинтарі, під одним пам'ятником.

На жаль, зовсім не збереглося жодної інформації про дітей Демуцького, і взагалі, чи вони були. Читав я також ще про те, що знаменитий Параджанов приїжджав до дружини Демуцького і висловлював їй свою повагу та пошану, як помічниці талановитої людини.

Адреса сторінки Демуцького на ФБ -

https://www.facebook.com/profile.php?id=100070293462867

Там можна переглянути  деякі його світлини. Декілька світлин я додаю до цього тексту.

На все добре, мої шановні читачі. Сподіваюся, у вас також виникне потреба щось дізнатися про українських митців. Не тільки фотографів чи прцівників кіноіндустрії. Можете мені повірити — це дуже цікаво — нарешті пізнівати щось нове про свою країну та свії народ.

Дякую.